Єдиний день інформування населення. Грудень 2014

Версія для друкуВерсія для друку

Шановні диканчани!

Останнім часом державними та недержавними інституціями Російської Федерації із застосуванням потужного арсеналу ЗМІ актуалізовано тему державного устрою України з акцентом на безальтернативності шляху до її федералізації. Для цього використовується ненауковий арсенал підміни понять, пересмикування історичних фактів та ігнорування фактичних реалій сьогодення.

Згадаємо, що унітарний статус України закріплено статтею 2 Розділу І Конституції України у складі 24 областей, двох міст республіканського значення - Київ і Севастополь - й Автономна Республіка Крим (останні два утворення є тимчасово окупованими Російською Федерацією територіями). Правом ініціювати зміни цього Розділу наділені Президент України або не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради. Ухвалювати такі зміни теж має конституційна більшість Верховної Ради - із затвердженням їх на Всеукраїнському референдумі (стаття 156 Основного Закону), який призначає Президент України.

Процес федералізації передбачає об’єднання незалежних суб’єктів у федерацію і має за кінцеву мету створення нової держави з федеративною формою державного устрою. Україна вже пройшла історичний процес створення незалежної унітарної держави після прийняття позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року Акту проголошення незалежності України.

На сьогодні у світі з близько 200 визнаних державних утворень налічується лише трохи більше 20 федеративних держав. Вони утворені на різних засадах, мають різний устрій, різний ступінь розвитку.

Конституції федеративних держав не надають суб’єктам федерації права виходу з федерації. Проте, як свідчить історія, інколи це не може запобігти відокремленню та створенню нових держав.

Політичній історії відомі випадки виходу з федерації. Наприклад, розпад СРСР та утворення суверенних незалежних держав, відокремлення Бангладеш від Пакистанської Федерації, а Сінгапуру - від Федерації Малайзії.

Нерідко спроба вийти зі складу федерації придушується федеральними збройними силами. Приклад - російсько-чеченські війни, коли чеченці намагалися утворити незалежну Республіку Ічкерія.

Прихильники федералізації інколи наводять аргументи, що у минулому за це виступали Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Сергій Подолинський, ідеї федералізму проголошувало Кирило-Мефодіївське братство («федерація слов’янських народів»). Проте, слід зазначити, що ними федералізація розглядалася як засіб державотворення для України, адже незалежної Української держави тоді не існувало. Йшлося власне про федералізацію Російської імперії, у якій Україна мала б отримати широкі права, як суб’єкт федерації.

В’ячеслав Чорновіл також говорив про можливість федерального устрою України, маючи, однак, на увазі те, що адміністративно- територіальний поділ держави не відповідає етнографічним зонам, котрі склалися історично (Полісся, Поділля, Слобожанщина тощо).

Таким чином після утвердження України як незалежної унітарної держави розмови про її федералізацію втратили актуальність.

Сьогодні поняття «федералізація» слугує виключно для прикриття сепаратизму, намірів розхитати, розвалити державу, створити відповідне інформаційне викривлене сприйняття подій, які відбуваються на Сході України та виправдати незаконні антиконституційні дії бойовиків.

В українському суспільстві немає реальних прихильників федерального устрою. Коли відстоюють такий устрій, то мають на увазі зовсім інше. За федералізацію виступають окремі «лідери» самопроголошених територій, підтримувані Росією щоб забезпечити собі владні повноваження, а також уникнути відповідальності за антидержавницькі злочини. Нині у світі за федералізацію України виступають переважно російські політики та підконтрольні їм ЗМІ. Однак, після анексії Криму та російської агресії на сході України ці ідеї, цілком резонно, сприймаються як відверто антиукраїнські.

Сучасна Україна, як і будь-яка інша держава світу, не є однорідним національно-державним утворенням. Проте перетворення унітарної держави на федеративну навіть теоретично не може вирішити культурні, мовні, релігійні, етнографічні, національні питання, а навпаки слугувала б основою для поглиблення суспільно-політичної напруги та ослаблення держави.

Сучасні опитування громадської думки свідчать про непопулярність ідеї федеративного України (лише 12-15% рівень підтримки).

Федеративний устрій України призвів би до збільшення рівня бюрократії в регіонах та розкрадання коштів на регіональному рівні.

З метою вирішення проблеми суспільно-політичної напруги та забезпечення передачі більшості повноважень і ресурсів на рівень територіальних громад Президент України П.Порошенко, користуючись консенсусною підтримкою найбільших політичних сил в Україні, пропонує провести реформу, спрямовану на децентралізацію влади. Відповідні заходи передбачено у проекті конституційної реформи, ініційованої Главою держави.

На переконання Президента України, децентралізація влади дасть можливість урахувати місцеву специфіку регіонів, зокрема й у питаннях історичної пам’яті, мови, релігії, етнічних традицій.

У проекті Конституції України передбачено три адміністративно- територіальні одиниці регіони, райони та громади. Кількість та назви регіонів залишаються незмінними й відповідають кількості та назвам областей.

Жителі громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права обирають шляхом таємного голосування, відповідно, сільського, селищного, міського голову, який очолює виконавчий комітет ради, головує на його засіданнях.

Голова райради, якого обирають зі складу депутатів, очолює її виконавчий орган. Райрада за поданням обраного голови формує склад облради.

Президент України пропонує ліквідувати вертикаль державних адміністрацій. Тобто, скасовуються посади голів держадміністрацій. Натомість має з’явитися новий інститут - представники Президента України, які призначатимуться в регіонах та районах. Формально повноваження представників Президента України значно зменшені порівняно з повноваженнями нинішніх голів державних адміністрацій.

Відповідно до законопроекту, представники Президента України здійснюють нагляд за виконанням Конституції та законів України на відповідній території, за дотриманням прав і свобод людини. Вони також спрямовують і організовують діяльність усіх територіальних органів центральної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в умовах надзвичайного і військового стану.

Децентралізація процесів ухвалення рішень збільшує можливості участі місцевої влади в розвитку території.

Передбачається й бюджетна децентралізація. Тобто, передання повноважень і відповідальності від центрального уряду до органів місцевого самоврядування. Йдеться, зокрема, про передачу відповідних фінансових ресурсів через запровадження місцевих податків або закріплення частини загальнодержавних податків за місцевими бюджетами.

Проект закону про внесення змін до Конституції України, запропонований Президентом України П.Порошенком, отримав схвалення Венеціанської комісії.

Отже, найбільш оптимальним варіантом форми державного устрою для України є унітарна республіка з розширеним переліком делегованих повноважень регіонам, що має сприяти підвищенню рівня життя громадян та викоріненню проявів сепаратизму (це взаємозалежні речі); розвиненню почуття єдності між усіма українцями, консолідації громадян та політичній стабілізації.

 

 

Наверх ↑