Історичний нарис

Версія для друкуВерсія для друку

 

    

Диканщина здавна відома славним історичним минулим і надзвичайно мальовничою природою – на території району знаходяться 5 пам’яток архітектури XVIII-ХІХ ст., 10 пам’яток природи, інші заповідні та історичні місця. За ініціативою Диканської районної ради тут створено регіональний ландшафтний парк “Диканський”. Ця екологічно чиста зона сприяє розвитку сільського зеленого туризму.

    За історичними джерелами Диканька та поворсклянські села Великі Будища, Чернечий Яр, Брусія (Михайлівка), Стасівці (Стасі), Кам’янка, Гавронці відомі з середини XVII ст. Вперше Диканька документально засвідчена 1658 року в літопису Самійла Величка, коли поблизу неї стався бій між загонами полтавського полковника Мартина Пушкаря та кошового отамана Запорізької Січі Якова Барабаша і найманим військом гетьмана Івана Виговського, що складалося переважно з сербів. З тієї пори поле бою на ивають Сербинським, там залишилась і Сербинська братська могила. Через 10 років біля цієї могили в сутичці з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком було вбито лівобережного гетьмана Івана Брюховецького. Заселена Диканька була вихідцями з Правобережної України – козаками й селянами, що втікали з-під гніту польської шляхти.

Проте залишки підземних ходів, значні розгалуження яких ведуть з центру Диканьки в напрямку Великих Будищ, свідчать, що люди жили тут і раніше, рятуючись у підземеллі від набігів кримських татар у XV-XVI ст. Великі Будища були одним із опорних пунктів північно-східного кордону Київської Русі, що проходив по високому скелястому правому березі річки Ворскла.

Вважається, що корінним населенням краю були сіверці – нащадки літописного племені Сіверу, яке походило з території нинішньої Чернігівської області. Після розорення Київської Русі Батиєм поворсклянські землі розпочали заселяти татари з нижньої Волги, де тоді знаходився центр Золотої Орди. На початку XV ст. з’явився у Поворсклі і татарський мурза Лекса або Лексада, який взяв у хрещенні ім’я Олександра, ставши родоначальником князів Глинських. У межах його володінь, які простяглись від Глиниці, Глинська та Більська через Полтаву до Дніпра тодішньої Литовсько-Російської держави, знаходилась і диканська земля. З початком XVI ст. один із нащадків Глинських полишає Велике князівство Литовське і переходить у Москву, де його племінниця Олена стає дружиною князя Московського Василія ІІІ – матір’ю царя Івана Грозного. Інтерес Глинських до поворсклянських земель падає і після Люблінської унії 1569 року, за якою Литва і Польща об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту, диканськими землями заволодів польський магнат Ярема Вишневецький.

Походження назви Диканька пов’язане з оточуючими цю місцевість давніми густими лісами, які надавали їй дикого вигляду. Існує також версія, що назва походить від прізвищ перших поселенців краю – Дикань, Дикий, які зустрічаються тут і понині.

З 1660 року Диканька входила до складу Великобудищанської сотні Полтавського козацького полку. За універсалом гетьмана Івана Самойловича від 1687 року село належало генеральному судді Запорізького війська  В.Л. Кочубею – внукові вихідця з Кримської Орди Андрія Кучубея, що прийняв православну віру, поселившись на вільних землях над Дніпром. Тоді ж В.Л. Кочубею відійшли й навколишні ліси, одним з яких на південно-східній околиці села володів чернігівський архієпископ Лазар Баранович. З його благословіння  ще в 70-х роках XVII ст. у лісі було збудовано дерев’яну церкву для перебуваючих у цьому місці монахів – архієрейських служителів з чудотворною іконою Миколи-угодника, збереженою до наших днів.

Диканщина стала ареною історичних подій Північної війни Росії з Швецією. Дізнавшись про таємні переговори Мазепи з Польщею та Швецією, Кочубей разом із свояком – полтавським полковником Іваном Іскрою повідомляють про це Петра І, але цар не повірив їм. Піддані жорстоким тортурам, Кочубей та Іскра зреклися своїх свідчень і були видані Мазепі.         15 липня 1708 року вони були страчені у Борщагівці поблизу Білої Церкви. Обезглавлені тіла їх забрали родичі і поховали в Києво-Печерській лаврі.

            В березні-квітні 1709 року у Великих Будищах містилася штаб-квартира Карла XII. Тут козаки кошового отамана Запорізької Січі Кості Гордієнка разом з Мазепою присягали шведському королю на вірність союзу з Швецією. Жителі краю в переважній більшості не підтримали дії запорожців і взяли активну участь в партизанській боротьбі та у вирішальній битві зі шведами під Полтавою на боці російської армії.

Після реабілітації В.Л. Кочубея і повернення майна його сім’ї кочубеївський рід збагачується. Син страченого Василь Васильович став полковником Полтавського козацького полку, а внук Павло, одержавши по заповіту Диканьку, в ранзі статського радника зводить першу в селі кам’яну Троїцьку церкву на місці дерев’яної Хрестовоздвиженської (1780 р.).

Родинний герб Кочубеїв мав напис латинню “ELEVOR UBI CONSUMOR,” що в дослівному перекладі означає “Возношусь - уничтожаясь”. Однією з найвпливовіших осіб в оточенні вершителів трону Павла,         Олександра І і Миколи І був правнук страченого генерального судді Віктор Павлович Кочубей. Молодший син бунчукового товариша Полтавського полку П.В. Кочубея, він був племінником і вихованцем особистого секретаря Катерини ІІ, канцлера О.А. Безбородька, якому зобов’язаний не лише блискучою кар’єрою та практичною підготовкою до державної діяльності, а й прекрасною освітою. Ще в дитинстві В.П. Кочубей був записаний у гвардію, а після закінчення аристократичного пансіону шістнадцятирічним юнаком у 1784 році розпочав службу дипломатом в російському посольстві у Швеції, водночас продовжуючи освіту в Упсальському університеті. 1786 року повернувся в Росію, супроводжував Катерину ІІ в її подорожі до Криму. У 1788 році направлений в російську місію у Лондон, де заслужив прихильність посла С.Р.Воронцова, з членами сімейства якого зберіг дружні стосунки на все життя. Кочубей багато подорожував по Європі, в Парижі слухав лекції Ж.Ф. Лагарпа – майбутнього вихователя Олександра І, спостерігав за подіями французької революції і став поміркованим прихильником ліберальних реформ. Повернувшись до Росії 1792 року, молодий дипломат зблизився з майбутнім імператором і протягом довгого часу сильно впливав на нього, чому здебільшого зобов’язано було “дней александровских начало”. Він організував гурток так званих “молодих друзів” імператора Олександра І, куди входили також А.Є. Чартирийський, П.О. Строганов, М.М. Новосильцев, які в різний час побували в Англії, звідки теж привезли реформаторські настрої. Всі брали участь у засіданні “Негласного Комітету”, що готував проведення державних реформ. До 1797 року В.П. Кочубей був посланником у Константинополі, а потім керував колегією іноземних справ, а коли у 1802 році були утворені міністерства, він був призначений міністром внутрішніх справ. Статс-секретарем у нього працював М.М. Сперанський (з 1808 року найближчий радник Олександра І), і Кочубей консультував його в роботі над проектом фінансових реформ. Опісля він досяг у Петербурзі найвищих постів придворної ієрархії – віце-канцлер, голова Державної Ради і Комітету міністрів, у 1834 році став канцлером, був почесним членом ряду університетів і наукових товариств. Вперше у кочубеївському роді в 1799 році отримав титул графа, а 1831 року – князя. Відзначений вищою нагородою імперської Росії – орденом Св. Андрія Первозванного.

Ніде в світі немає такої, як у Диканьці, Бузкової ями. Закладений   В.П. Кочубеєм у 20-х роках XIX ст. в кар’єрі глибиною до 5 метрів, де добувалася глина для цегельного заводу, Бузковий гай площею 2 га з часом став унікальною пам’яткою садово-паркового мистецтва. І досі живе в народі пов’язана з цим гаєм історія.

Кочубеївські дуби – пам’ятка природи, вікові дерева, що охороняються Законом України з 1964 року. Це 4 велети (один стоїть окремо, неподалік лісництва) віком близько 800 років з діаметром стовбура 1,5-1,8 м і висотою 20-22 м, що залишились від дубової алеї, яка прикрашала в’їзд до першої садиби Кочубеїв. За легендою, біля одного з велетенських дубів з 14-аршинним обхватом, що не зберігся, юна Марія (Мотря) Кочубей зустрічалися з гетьманом України Іваном Мазепою. Цей дуб так і називався в народі: дуб Марії або дуб Мазепи.

1831 року наш земляк М.В. Гоголь видав у Петербурзі свої невмирущі “Вечори на хуторі біля Диканьки”, що дали йому крила для творчого злету і визначили подальші успіхи в творчості класика світової літератури. Із чистих джерел милої його серцю Диканьки, якій письменник завдячує своїм іменем і самою появою на світ, з’явилися яскраві образи народного буття, що викликало у О.С. Пушкіна захоплені слова: “На горизонті російської літератури з’явився новий геній...”.

Саме тому слово “Диканька” часто вживалося, стало модним у художніх та літературних салонах столиці Російської імперії. Цією нагодою й скористався М.В. Гоголь, щоб привернути увагу до своєї першої збірки повістей. Саме того року одержав титул князя В.П. Кочубей – земляк письменника-початківця, і майже водночас, у зеніті слави та загальної уваги улюбленця царя і його родової Диканьки, вийшли в світ і “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Успіх був нечуваний. Всі зачитувались повістями Рудого Панька, у всіх на устах була Диканька.

Милій його серцю Диканьці Гоголь присвятив повість “Ніч перед Різдвом” у другій книзі “Вечорів…”, опублікованій 1832 року. Народний умілець коваль Вакула, вінцем творінь якого була намальована в Троїцькій церкві картина, на якій святий Петро в день Страшного суду виганяє з пекла злого духа. Красуня Оксана в світлому і безхмарному поетичному ореолі автора. Хитруватий Корній Чуб, неперевершена Солоха, котра могла причарувати будь-якого чоловіка, колоритний нащадок запорізького козака Пацюк, всезнаючий дячок... З масово тиражованих по всьому світі сьогоднішніх видань безсмертних “Вечорів...” у серцях мільйонів читачів постає гоголівська Диканька та її герої.

Наверх ↑